Олександр Сугоняко
> Актуальне > Відгук К.Матвіюка

Матеріали

Відгук К.Матвіюка

Версія для друку

Відгук (реагування) на  роздуми(спогади)  Народного депутата ВР УРСР і України Олександра Анатолійовича Сугоняко.

  Нещодавно привернули увагу спогади (роздуми) народного депутата ВР УРСР, а з 24 серпня 1991 року ВР України О. А. Сугоняко. Події,про які пише автор – це вже історія, а цікава вона тим, що автор власноручно був її творцем.  З іншого боку – ця  історія бачена наживо і моїми власними очима.  Саме ця обставина спонукала взятись самому за перо і не погодитись в деяких місцях з автором, а в деяких викласти свій погляд.

   Тож читаємо привітання Олександра Анатолійовича з 29-ю річницею прийняття ВР УРСР Акту проголошення Незалежності України. Найперше, не поділяю смутку автора від того, що  тодішні комуністи у ВР проголосували за Незалежність. Дякувати Богу і тим комуністам, що депутати ВР не упустили історичний момент і відновили  нашу державність!  Прозівай було тоді цей момент, і невідомо коли б знову він появився… 

  Полемізуючи з Л. Д. Кучмою,  О. А. не визнає, що піднятись за Україну могли і комуністи, як стверджує  Л. Кучма. Стати на боротьбу, на думку автора, за Україну могли хіба що колишні комуністи, які визволилися від омани марксизму – ленінізму – сталінізму. Але ж та чи інша політична доктрина не закріплена в людині на генетичному рівні, і людина від неї може легко відмовитись, а може так і залишитись  її прихильником. Були ж в Україні про марксистські (комуністичні) партії, які прагнули  будувати радянську Україну незалежну від Москви. Думаю, що багато з них до самого розстрілу так і залишалися комуністами. Працюючи в Умані в кінці 60-х і на початку 70-х років, я мав нагоду спілкуватися з Н. В. Суровцовою (1895-1984) – членом уряду Центральної Ради і Директорії, на початку 20-х років вже комуністкою,  далі багаторічним в’язнем радянських концтаборів (1927-1957рр.). Вона була активним будівником радянської України, де панівною мала бути ідеологія марксизму.

  У 1990 році мене обрали головою Хмельницької  міськрайонної організації РУХу. У своєму виступі я тоді сказав: «Сьогодні серед нас є багато прихильників такого курсу, де всі наші зусилля направити в русло боротьби з українцями-комуністами. Я вважаю це згубним. Перше. Комуністична ідея – це ідея привнесена в Україну ззовні, нав’язана силою і втримувана силою. Дай нам, Боже, державну незалежність і побачите, скільки у нас залишиться прихильників “свєтлого будущєго”. Друге. Серед комуністів є достатньо багато людей, які люблятьУкраїну і хотіли б її бачити суверенною державою. Ми не повинні йти шляхом боротьби з українськими комуністами. Наша основна болячка— це колоніальне становище України. Наш ворог — це російський імперіалізм, російська експансія, російський шовіністичний котел. Якщо перед вами комуніст-українець, то це передусім ваш брат. Він інших поглядів, швидше інших підходів до життя. І ми маємо шукати, що є спільного між нами. Якщо він за незалежність України, за звільнення від смертельних обіймів Москви – це наш спільник. Якщо ж він українець, але за Союз РСР, за русифікацію, за російську імперію — це п’ята колона. Не допустимо помилок наших дідів у 1917-1920 роках!»

   Вважаю, що при аналізі нашого шляху до Незалежності, взагалі можна опускати поділ «комуніст – не комуніст». Переконаний, що близько сто відсотків українських комуністів 1990-х років перебували б у якійсь російській монархічній партії, аби вони жили десь у 1900 році.  Бо визначальним у мотивації дій є не теоретичні засади того чи іншого соціального (суспільного) устрою, а служіння(поклоніння, вірність) колонізатору. І не велика різниця в якій цей колонізатор одежі – царського самодержавства чи пролетарського інтернаціоналіста. Різниця лише в риториці.

  Другий матеріал роздумів – спогадів  О. А. Сугоняко починається словами «Волею долі мені випало…». Автор наводить  приклади неефективності демократичної опозиції комуністичній владі, яка прагнула встановити контроль  над ВР, а через неї і над країною. О.А. докоряє комуністичній більшості у ВР, що вони  «голосували керуючись партійною дисципліною, а не совістю українського громадянина». Гарні і правильні слова: депутати ВР УРСР у своїй законотворчій діяльності мали керуватись «совістю українського громадянина». А чи достатньо було для цього лише совісті? Дозволю засумніватися в цьому.   Ю. Смолич в одному із своїх романів наводить виступ депутата Центральної Ради перед ухваленням ІV Універсалу.  Цей депутат пропонував, щоб після ухвалення Універсалу про Незалежність України дзвони у всіх церквах цілий день – бам, бам, бам, на другий день – бам, бам…  Думаю, що цей депутат керувався …совістю. Щось подібне спостерігав і в нашій ВР, коли там приймали Постанову про якусь державну нагороду(орден). Комуністи вимагали більше червоної фарби в ордені, демократи   - більше синьої і жовтої. Пристрасті кипіли, всі депутати хотіли щось сказати…  І була тиша, коли приймали економічні закони… Або на рівні низової  РУХівської структури:  у Хмельницькій міській організації РУХу у вересні 1991 року потрібно було надрукувати велику кількість листівок до Референдуму  1 грудня. Типографія, яка погодилась виготовити листівки, знаходилась у с.м.т. Стара Синява нашої області.   Домовляюсь з керівниками Старосинявської районної організації РУХу -  потрібно зайти в редакцію і оформити замовлення. – Яка мова, зробимо! Слава Україні!  Проходить тиждень, другий… Спливає час. Я дзвоню своєму знайомому, недавньому парторгові колгоспу, він на другий день зранку пішов в редакцію і виконав моє прохання. Схожих прикладів вдосталь. Нема  сумнівів щодо  патріотизму і у  депутатів ВР, і у  керівників районної організації РУХу, але і у тих було недостатньо і вмінь, щоб успішно керувати складним народно – господарським  комплексом, і елементарної виконавчої дисципліни.   Але ж окрім економічних проблем ми мали великі клопоти з багатомільйонною  російською діаспорою, яка до 24 серпня була в Україні. Я б погодився з аргументами автора, якби наш політичний і соціальний розвиток йшов по такій схемі: 24 серпня 1991 року демократичні сили разом з комуністами «лягли на курс … желеподібного бажання незалежності», їх ніхто не чіпає з їхнім бажанням, а вони  ось вже 29 років борсаються у своєму желеподібному багні… Але ж в дійсності це не так. Проти демократичних сил разом з комуністами єдиним фронтом вже у 1992 році виступили велетенська імперіалістична держава Росія і вірні слуги цієї держави – багатомільйонна російська діаспора, яка залишилась в Україні і автоматично отримала громадянство України. Ніхто з них не збирався будувати демократичну державу  Україну. Більшість з них знали тост тов. Сталіна:

  «– Я пью, прежде всего, за здоровье русского народа потому, что

он является наиболее выдающейся нацией из всех наций, входящих в

состав Советского Союза. Я поднимаю тост за здоровье русского народа не только потому,

что он — руководящий народ, но и потому, что у него имеется ясный

ум, стойкий характер и терпение».  Після проголошення Незалежності цей багатомільйонний імперський загін отриману  гарантовану і забезпечену укр. державою і укр. народом рівність, але якраз рівність їх і не влаштовувала – вони вже звикли на зверхність.

  І все це в сусідстві з «братньою» Росією, в якої за словами І. Драча  « ніколи не було, не має і поки що не передбачається іншого інтересу в Україні, як винищення до решти, до ноги, до пня української нації». Створення економічної нестабільності, інспірування поділів українців на «східних» і «західних», російсько і українсько мовних, православних київско і московського патріархатів з обов’язковою ворожнечею між поділеними групами – все це на рівні державної політики Росії. Однак автор не наголошує на цих факторах, а винить у всіх негараздах своїх.

  Народна рада не пішла повну опозицію», зазначає автор. Вважаю таке рішення виправданим якщо першим завданням будо зберегти суверенітет держави, а не викорінення комуністичних проявів. Саме в ті часи до нас у Хмельницький РУХ приїздили російські демократи і запитували: Почему вы не поднимаете восстание против коммунистов? Мы вам поможем… Я тоді вірив у щирі  наміри «старших братів» допомогти, і допомога, можливо, коштувала б меншої крові, ніж допомога російського пролетаріату у 1918-1920 роках, але кінцевий результат був би той самий – загарбання України.

  Узагальнюючи власну оцінку діям депутатів ВР, вважаю, що і позиція, і дії були оптимальні в тих конкретних  умовах не з огляду на бажаний результат, а з огляду на можливий. Та сьогоднішня історична реальність, що Україна піднялася до найвищої форми боротьби за свою Свободу і Незалежність – збройної  боротьби  проти Росії, є вірним свідченням, що  минулі роки не пройшли марно, і ми на правильному шляху. Перебуваючи на цьому шляху, сьогодні ми знаходимось у дуже драматичному становищі – реальна загроза капітуляції. Загальнонаціональне завдання – не допустити капітуляції.

   Закінчує Олександр Анатолійович свої спогади і роздуми дуже актуальним закликом: «Поможи, Господи кожному і всім нам, українцям – ПОСТАТИ І БУТИ! Приєднуюсь до цього прохання, особливо до першого – ПОСТАТИ.  Бо чи не в кожного з нас залишився синдром суто радянської ментальності, коли радянська людина, проголосувавши за «блок комуністів і безпартійних», більше нічим і не переймалася, повністю поклавшись на «мудрість КПРС», забуваючи, що здобуто певний успіх лише на шляху до перемоги, а не перемогу. Цей синдром спостерігався після Помаранчевої революції, коли багато людей заспокоїлись, поклавшись на В. Ющенка, цей синдром спостерігається сьогодні у багатьох учасників АТО, які вважають, що справу вже зроблено, і можна вже стояти осторонь… Тож «Поможи, Господи кожному і всім нам, українцям – ПОСТАТИ І БУТИ! 


                                                                                                                              Кузьма Матвіюк.

 

13.09.2020р. м. Хмельницький.


Книги О.Сугоняка


Останні новини