Олександр Сугоняко
> Актуальне > В. Сабадуха "Хаос..."

Матеріали

В. Сабадуха "Хаос..."

Версія для друку

Хаос суспільно-політичного життя як наслідок втрати людиною власної сутності, або Філософське доповнення до статті Олександра Сугоняко 

 

«Ім’я і суспільний лад (До Дня Незалежності України)» 

Людська спільнота, й українська зокрема, опинилася в ХХI ст. у стані «гібридного світо(без)порядку» (В. Горбулін) – хаосу. Дехто вважає, що його причини полягають в особистих якостях політичних лідерів, утім дійсні причини значно глибші. Аналіз причин хаосу розпочнемо зі світоглядних та філософських, бо інші є їх наслідком. Світоглядні причини хаосу пов’язані з  пріоритетом матеріального в свідомості людства. Реагуючи на кризові явища у людській спільноті, німецько-американський філософ і психолог Е. Фромм зауважив, що орієнтація на володіння матеріальними благами є смертоносною, і запропонував людині жити за принципом бути: радість від служіння людям, а не від власності й влади над людьми; священним є життя, а не власність і влада; всеосяжна любов до життя; усвідомлення об’єктивності обмежень; відчуття своєї єдності з життям і відмова від підкорення та експлуатації природи; свобода в реалізації принципу бути, але не свавілля в реалізації принципів мати й володіти. Осмислюючи запропонований зміст принципу  бути, зауважимо, що це характеристики особистісного способу  буття, коли людина здатна контролювати своє Его. Проте, людство належним чином не відреагувало на ці фундаментальні висновки, бо розміняло внутрішнє вдосконалення на комфорт, що призвело до парадоксальної ситуації: в поцейбічному світі начебто все є, але немає нічого; є матеріальний комфорт, але немає смислу життя, що австрійський психолог і психіатр В. Франкл визначив як екзистенційний вакуум. 

 Філософські причини суспільного хаосу були відомі Конфуцію, Платону, Аристотелю, християнським мислителям (Г. Богослову, А. Августину, Т. Аквінському), а також І. Канту, Й. Фіхте, Ґ. Геґелю, Ф. Шеллінгу, Ф. Ніцше та ін., релігійним та світським філософам, які звертали увагу на фундаментальні недоліки того типу людини, який перебуває при владі і є носієм хаосу, але, водночас, вказували механізми його подолання. Названі мислителі виокремлювали ступені духовного розвитку людини: тілесна (земна), посередня (зовнішня, душевна) і особистість (внутрішня, духовна) людина. У християнстві ця концепція отримала назву онтологічних ступенів буття, згідно якої, носієм хаосу є посередня людина, а поняття особистості означає вищій ступінь інтелектуальної й духовної досконалості. 

В історії філософії тип посередньої людини отримав такі назви: хам (Старий Заповіт), старозавітна людина (К. Тертулліан), зовнішня людина (Плотин, християнство), паразит (Ф. Ніцше), Антихрист (В. Соловйов), Сатана (Н. Гартман, Е. Фромм, М. Руденко), ніщо (І. Копинський, М. Гайдеґґер). Посередня людина перебуває під тиском несвідомого, яке є причиною орієнтації на матеріальне. Незважаючи на нестачу інтелектуального й духовного потенціалу, цей тип людини продовжує займати пріоритетне становище у суспільстві, точніше призвів його до хаосу – антрополого-глобальної катастрофи. З цього приводу Е. Фромм зауважив, що ми живемо у царстві Сатани. Проте, цей стан хаосу був передбачений у християнстві і отримав назву Апокаліпсис.  

Для подолання хаосу суспільного життя в християнській філософії був сформулюваний закон: «Особистість – принцип буття». Тобто, мислителі вважали, що пріоритет у суспільстві і влада в державі мають належати духовно досконалій людині – особистості, яка здатна діяти в інтересах цілого й дотримуватися моральних норм. Особистість була проголошена Істиною буття. Метою цієї концепції було відсторонення посередньої людини від влади, бо якраз вона є носієм хаосу. Безумовно, втілення цього закону мало суттєві недоліки, але будемо розрізняти сам принцип та його реалізацію, маючи на увазі, що будь-який принцип  в чистому вигляді не може бути реалізованим.

Філософи епохи Просвітництва та Великої французької революції під впливом нових соціально-політичних умов життя та колективного несвідомого формують концепцію, точніше ціннісне судження: «кожна людина – особистість». Це всім сподобалось від пересічної людини до більшості філософів: всі відразу і без будь-яких зусиль стали особистостями. «Ми всі рівні», – так висловив зміст цього принципу його критик Ф. Ніцше. З часом це уявлення стало теоретичним підґрунтям гуманізму. 

Під впливом концепту «кожна людина – особистість» почалося масове спотворення дійсності і перш за все людської сутності, бо було ототожнено  сутність й існування: кожна людина стала сутністю – особистістю. Так, герой і зрадник стали тотожними. Цей концепт надав світоглядне й філософське право претендувати на владу посередній людині, яка своєю метою проголосила розв’язання соціальних проблем. Під гаслом вирішення соціальних проблем йшли до влади ліберали, соціал-демократи, нацисти, фашисти й комуністи. Це доводить, що автори й прибічники цих ідеологій є носієм якостей посередньої людини. Підкреслимо, що абсолютизація соціальних питань в життєдіяльності людини – це приниження духовної сутності людини, бо за цим приховане сприйняття людини виключно як тілесної істоти. Під обіцянками розв’язання соціальних проблем  всі партії розбещували народні маси. 

Панування посередньої людини в європейській спільноті закономірно призвело до I й II світової війни. З’ясовуючи причини I світової війни, німецький філософ Е. Гуссерль зауважив, що вона висвітлила філософську злиденність людства.  Відсутність інтелектуального потенціалу у людській спільноті стало очевидним в 60-ті роки ХХ ст., що зафіксував організатор і перший Президент Римського клубу А. Печчеї: кількість проблем зростає, а в людській спільноті не вистачає інтелектуального потенціалу для їх розв’язання. 

Концепт «кожна людина – особистість» є філософським підґрунтям панування  посередньої людини у сфері політики, що призвело до зростання хаосу в суспільстві.  Леніни, сталіни, гітлери маніпулюють свідомістю мас, не цураючись будь-якої брехні, аби прийти до влади. З цього приводу  французький філософ Альбер Камю зауважив, що нащадки Каїна не просто продовжують жити серед нас, а торжествують. Ошукані маси народжують путіних, януковичей – слуг народу.  Щоб утриматися при владі, посередня людина свідомо «творить» хаос. Прикладів достатньо: Придністров’я, Абхазія, Україна, Сирія, Білорусія. 

Як реакція на «гуманістичний» концепт українським філософом О. Гречаним (1934–2002) в 80-90-і роки ХХ ст. була започаткована і розвинута В. Сабадухою концепція чотирьох ступенів духовного розвитку. (Місто народження концепції – Луганськ). Людина в процесі соціально-психологічного й духовного розвитку може пройти такі ступені становлення: залежна особистість (спонукається безпосередніми потребами), посередня особистість (орієнтується на соціально-економічну, політичну, правову вигоду),  зріла особистість (керується інтересами суспільства) й геній (живе ідеалами добра, краси й справедливості), а може зупинитися на нижчих ступенях розвитку.  У людини потенційно є особистісне начало, але воно може бути не актуалізовано, тому вона реально не сягає рівня особистості. У можливій дискусії щодо людської сутності не варто навішувати ярлики  (фашист, антигуманіст, расист) на тих, хто піддає сумніву «гуманістичне» гасло: «кожна людина – особистість», а необхідно аналізувати людину, як вона є. Не будемо повторювати помилок марксистської філософії, яка не дозволяла досліджувати негативні якості радянської людини. Тому задамо запитання: чому людина відвертається від власної сутності? Замислюючись над цією проблемою, український філософ В. Табачковський зауважив, що людина схильна до неадекватного розуміння власної сутності. Так, пересічна людина тяжіє до спрощеного сприйняття себе, а де філософи, які мають діяти під контролем чистого розуму й усе називати своїми іменами: «Хто є хто»? і «Що є що»? 

Чи здатна сучасна людина подивитися в «дзеркало» і побачити та визначити власну сутність? 

Україна на сьогодні є «взірцем» панування посередньої людини, втрачаючи щодня свій потенціал. Що може врятувати нас від самознищення? Уважаємо, що пора відродити концепцію Конфуція «виправлення імен»: назви речей мають відповідати своїй сутності, тобто реальність має бути під контролем сутності. Що було підґрунтям і надавало Конфуцію підстави «виправляти імена»? Він знав ієрархічну природу людини (є ница, посередня й шляхетна людина) і усвідомлював, що носієм хаосу в суспільстві є посередня людина.   

Соціальний порядок у суспільстві потребує, щоб речі відповідали сутності. Це аксіома. Конфуцій, коли його спитали, що він зробив би у першу чергу, якби став правителем, відповів: «Перше, що потрібно зробити – виправити імена». Що це означає? «Це коли правитель буде правителем, слуга – слугою, батько – батьком і син – сином», – відповів він.  Коли ім’я не відповідає сутності речі, наприклад, правитель не є правителем за суттю, а лише за назвою, то дійсність  подвоюється. Є світ, у якому речі відповідають своїм назвам, а є його викривлена копія, у якої такої відповідності немає. У цьому іншому, облудному світі, назви справжніх речей використовують для підробок. 

Ситуація, за якої назви не відповідають сутності, означає, що люди живуть у світі, сутність якого прихована за туманом псевдоназв. Ми начебто усвідомлюємо, що то підробки, оманливі копії справжніх речей. Проте, знаючи це, ми своїми діями демонструємо їхнє визнання, тобто вступаємо у взаємодію з ними, як зі справжніми. Цими діями ми включаємося в механізми функціонування облудного світу як його гвинтики. Але для несправжнього соціуму, це якраз і потрібно, щоб ми лише подавали знаки: голосували, брали участь у заходах, аплодували, платили за підробки товарів, давали хабарі замість того, щоб плати податки тощо. 

Подвоєння світу речей призводить до роздвоєння людської свідомості:  поряд із знаннями про реальний світ виникає дзеркальний викривлений дублікат. Підкреслимо, що сутнісно  різняться не лише ці два світи – реальний і його копія. Люди, які живуть і розвиваються в реальному світі, суттєво відрізняються від тих, хто поєднав своє життя зі світом задзеркальних копій. При взаємодії в нашій голові світу реального і облудного у свідомості відбуваються деградаційні процеси, людина випадає з реальності і провалюється в стан, схожий на стан сновиди, стан обезсилення, присутності-відсутності в суспільному житті. Такі зміни свідомості можна назвати її анігіляцією, тобто при взаємодії світу і антисвіту свідомість перетворюється на свідомість зомбі, цілком людиноподібної істоти, яка лише імітує те, що в реальності мертве. З позиції концепції чотирьох ступенів духовного розвитку людина перетворюється на пристосуванця, холуя, хама, раба – ніщо.

Можна назвати багато суспільних об’єктів і суб’єктів, що не відповідають своїй сутності: Верховна Рада – не Верховна Рада, депутат – не депутат, голова сільради – не голова, професор – не професор, вчитель – не вчитель, а здебільшого їхні спотворені копії. Логічне узагальнення дає нам невтішний висновок: «Президент – не Президент», але й «громадянин не громадянин». А тому будемо вимогливі до себе: ми як виборці виступаємо водночас у двох ролях – ми і слуги влади і її творці, бо навіть дві з половиною тисячі років тому слуга знав як служити правителю – «будь чесним і не давай йому спокою» (Конфуцій). 

Наш виборець далеко не завжди чесний у стосунках з владою, і участь в управлінні, як правило, обмежує вкиданням бюлетеня в урну. Громадяни України не стали суб’єктами свідомої громадської й державної діяльності. Тож «діяльність» цих недоправителів, обраних нами, недовиборцями, і покинутих без суспільного контролю, ми легалізуємо своєю присутністю-відсутністю в реальному суспільному житті. Українське суспільство перебуває в рабсько-пристосуванській реальності, а при тому держава має назву – «демократична», з «демократично» обраним правителем та іншими владними сановниками. Ми, мавпуючи з себе носіїв демократії, породили країну, що імітує з себе державу. У нашому несправжньому суспільному житті ми теж перетворилися на несправжніх, бо не можемо відрізняти сутність від маніпуляцій, шоу. Так ми легалізуємо владу посередньої людини і стаємо творцями соціально-політичного хаосу. Але найгірше те, що ми не вчимося на помилках.

Стверджуємо, що соціально-політичний хаос виростає із неадекватного уявлення про людську сутність: «кожна людина – особистість». Людина є Людиною (розумій, особистістю) тоді, коли вона орієнтується на Істину. Концепт «кожна людина – особистість» став запереченням Істини. Ставши частиною нашої свідомості, концепт «кожна людина – особистість» спотворив її, що є найглибшою причиною хаосу. Людина виявилася нездатною сприймати як саму себе, так і дійсність, що яскраво показали останні президентські й парламентські вибори. Парламентські, прем’єрські, президентські крісла з позиції концепції чотирьох ступенів духовного розвитку людини мають належати не зекам, маніпуляторам, шоуменам, а особистостям. Не знаючи цієї закономірності, або ігноруючи її людина стає творцем хаосу і знищує для себе можливість бути особистістю. 

Чому людина не хоче і не може приймати правду про себе? Концепція чотирьох ступенів доводить, що людина живе у самообмані, який, як відомо, буває солодким. Самообман веде до маніпуляцій і брехні. Людина втікає від пізнання себе. Наведена концепція своєю істиною руйнує механізми психологічного захисту, які вибудовує людина у своїй свідомості і змушує її зупинити самообман і стати справжньою особистістю. Таке знання про людську сутність вимагає народження нової людини – зрілої особистості.

Рідко хто здатний на нове творення себе. Вирватися з полону самообману важко, проте можливо. Для цього треба дати відповідь на запитання: «Хто Я в цьому світі з позиції концепції ступенів духовного розвитку: залежна людина, посередня чи особистість?» І тоді у нас з’явиться можливість називати речі своїми іменами. Ми зможемо будувати особистісне суспільство, коли кожен займатиметься спорідненою працею.

Панівний тип людини фільтрує філософське знання і не допускає до суспільної свідомості правди про духовну сутність людини. Чому? Утворяться умови для формування нової соціальної реальності: кожен про кожного буде все знати, бо отримає критерій «Хто є хто?» і «Що є що»? За допомогою цієї концепції суспільство зможе відсіювати від влади тих, хто не здатний відповідати сутності. Якщо це знання оволодіє суспільною свідомістю, то закінчиться епоха панування посередньої людини. Тому  «герой нашого часу»  – посередня людина обрала шлях: краще хаос, ніж втрата влади. 

Незнання власної сутності обертається для людства й України катастрофою. Треба нарешті усвідомити: подолати хаос здатна лише зріла особистість, яка є позачасовою істиною, тобто первоначалом суспільного буття.

 

Людино! Думай і вичавлюй із себе раба й пристосуванця і ставай на шлях «виправлення імен».

Книги О.Сугоняка


Останні новини