Главная > Актуальне > МЕТАФІЗИКА СУСПІЛЬНОГО ТА ОСОБИСТІСНОГО БУТТЯ

МЕТАФІЗИКА СУСПІЛЬНОГО ТА ОСОБИСТІСНОГО БУТТЯ


25.05.2020

Будівничим України присвячую

 

ПЕРЕДМОВА

 

Роль первоначал у життєдіяльності людини
й суспільства

 

Актуальність дослідження первоначал суспільного буття зумовлено вичерпаністю стихійного розвитку людства. Кантівська, геґелівська, марксистська, комунікативна концепції розуму виявилися нездатними наблизити людство до дійсно гуманного, особистісного суспільства. Це змушує критично переосмислювати попередні філософські системи й шукати нові первоначала. Людська спільнота потребує не лише нової світоглядної орієнтації, але й суб’єкта, який би став її втіленням. Людство й українська спільнота зокрема опинилися в ситуації історичного виклику. Причина – невідповідність первоначал суспільного буття потребам збереження життя на планеті.

Первоначала суспільного буття у світовій, російській і українській філософії досліджували під такими поняттями: атман і брагман (індійська філософія), «мемра» (іудаїзм), логос (Геракліт), благо (Платон), форма (Аристотель), Єдине (Плотин), Бог,
Абсолют (християнство, Д. Дебольський [170]), суспільний договір (Ж.-Ж. Руссо), Абсолютна Реальність (М. Еліаде), основа (М. Савєльєва, М. Шкепу), перша реальність (О. Халапсіс), самодетермінація, тотальність (В. Кізіма), але й на поч. ХХI ст. їхній філософський зміст залишається невизначеним. Значущість первоначал для розвитку людської спільноти максимально точно висловив іспанський філософ Х. Ортега-і-Гассет: усі цивілізації гинули від недосконалості їхніх основ [403, с. 68]. Отже, первоначала – це метафізичні основи суспільного буття. Антрополого-глобальна катастрофа й екзистенційний вакуум, що охопили людство, свідчать про те, що з попередження Х. Ортеги-і-Гассета ані філософи, ані політична еліта належних висновків не зробили, проте були важливі досягнення. Доволі чітку відповідь на висновки Х. Ортеги-і-Гассета дав британський філософ й історик А. Дж. Тойнбі в концепції виклику-відгуку: суспільства й навіть цивілізації деградують і гинуть, якщо еліта втрачає здатність бути спонукуваною інтересами суспільства й цілісно мислити. А. Тойнбі максимально точно сформулював думку, що первоначала приховані в якостях еліти.

Інший підхід до розуміння первоначал сформульовано в марксистській філософії. Марксизм за первоначало приймає суспільне буття, яке трактує як зовнішню щодо людини об’єктивну реальність. Зміст суспільного буття розкривається через предметно-практичну діяльність, яка зумовлює, з одного боку, рівень забезпечення матеріальними благами, а з іншого, – форми життєдіяльності людини, що знайшло відбиття у твердженні: суспільне буття – це єдність продуктивних сил і виробничих відносин. Протиставлення суспільного буття й індивідуальної та суспільної свідомості є результатом Декартової методології. За такого підходу людині відводили роль спостерігача, вона втрачала здатність бути суб’єктом діяльності. Ми ж уважаємо, що суспільне буття – це особлива частина буття, його змістом є єдність духовного й матеріального.

Отже, первоначало – це не матеріальні основи життєдіяльності людини й суспільства, а духовні. Первоначалом є соціально-психологічні, інтелектуальні й моральні якості еліти. Від рівня їх розвитку залежить існування людської спільноти й української зокрема.

Традиція трактування людини вищого рівня духовного розвитку як первоначала йде від стародавньої Греції. Зрозуміло, що лише окремі індивіди здатні підніматися до їх розуміння та ставати їхнім втіленням. Первоначала буття пов’язані зі змістом слова «бути». Бути у стародавніх греків означало єдність між способом життя людини та словом, що суспільна свідомість сприймала як справжнє життя. Християнство підхопило ідею первоначал і сформувало християнські цінності. З часом первоначала набувають іншої форми, але за змістом залишаються незмінними. Криза первоначал стала відчутною в епоху пізнього Середньовіччя. Епоху Просвітництва й Велику французьку революцію слід розглядати як реакцію на втрату первоначал і водночас як раціональний пошук нових основ буття. У кожну історичну епоху первоначала потребують іншої форми. У ХХ ст. їх брак став помітним після Першої світової війни. Специфіка сучасної кризи полягає в тому, що вона має глобальний характер, а тому відповідь теж мусить бути глобальна, не лише охоплювати теоретичні аспекти, а й стосуватися інтелектуально-психологічних, моральних і духовних якостей політичної та інтелектуальної еліти. Відсутність первоначал свідчить не лише про дефіцит здібностей у еліти суспільства бути спонукуваною інтересами іншого, але й про моральні проблеми в людській і зокрема в українській спільноті. Брак первоначал разом із бурхливими та стрімкими історичними подіями – це трагічна особливість нашого часу. На початку ХХI ст. первоначала суспільного буття мають набути раціональної форми з урахуванням досягнень сучасної філософської думки.

У первоначалах знаходить відбиття всезагальне. Первоначало має бути субстанційною єдністю мислення й буття, що стосується передусім його носіїв. За таких умов первоначало є сутністю й законом буття. Носієм субстанційної єдності може бути лише особистість. Первоначало є ідеально-всезагальною формою суспільного буття й реалізує себе не лише через принципи, а перш за все через конкретні постаті: Сократ, Платон, Сенека, Отці християнської Церкви (Григорій Богослов, Григорій Ниський, Аврелій Августин, Тома Аквінський та ін.), І. Кант, А. Швейцер, мати Тереза. Щоб стати реальними принципами життєдіяльності людини, первоначала мають знайти втілення в ідеології, яка в науково-популярному вигляді має відображати їхню ідеально-всезагальну форму. Для пересічної людини первоначала значущі тим, що вони орієнтують її на особистісний спосіб буття, дозволяють подолати відсутність смислу життя й відчути себе органічною частиною суспільства. Запропоноване розуміння первоначал долає класичний поділ на ідеальне і матеріальне. Отже, первоначало, з одного боку, – це абсолютне начало, а з іншого, – досконалий суб’єкт діяльності.

Процеси глобалізації загострили суперечності в усіх сферах людського суспільства й українського зокрема. Кількість проблем зростає, а людство не має достатнього духовного потенціалу для їх розв’язання, що зафіксував Римський клуб ще в 60-х роках ХХ ст., запропонувавши шлях їх вирішення – удосконалення людських якостей, проте філософи лише констатують факт, що сучасне суспільство не має жодних моделей майбутнього суспільного устрою (З. Бауман, У. Бек, Е. Фромм, Е. Тоффлер, О. Халапсіс та ін.). Водночас стає очевидним, що чисто науковими й технологічними засобами антрополого-глобальні проблеми розв’язати не можна. Потрібна світоглядна переорієнтація – зміна парадигми розвитку.

Проблема первоначал має свою історію, але їхній зв’язок з ідеєю особистості залишився поза увагою філософів. Змістовний обсяг запропонованої теми надзвичайно великий, тому в монографії досліджено лише взаємовпливи первоначал суспільного буття й людської сутності. З позиції метафізики слід зазначити, що буття людини виявилося мандрівкою без карти, маршруту, компаса, плану, провідників. Уважаємо, що така ситуація є закономірним результатом розвитку постмодерної філософії, яка відмежувалася від дослідження метафізичних проблем, проте ще в античності філософія прагнула з’ясувати підстави буття й відшукати його позачасові характеристики.

Дослідження виявило, що в сучасній філософії втрачено ідею ступенів духовного розвитку людини, яка починає свою історію від індійської і китайської філософії й була засадничою до епохи Просвітництва. Ця ідея сприяла формуванню ідеалу людини й моральних цінностей. Але між поняттям і його втіленням завжди є не лише відмінності, а й суперечності. Християнство багато зробило для осмислення принципу духовної ієрархії, але не змогло повною мірою організувати його втілення в життя. Цей принцип в епоху Просвітництва було остаточно спотворено, а під час Великої французької революції знищено. Втрата ідеї духовної ієрархії надзвичайно дорого вартувала не лише філософії, але й людству – загублено духовні й моральні орієнтири, як наслідок, людство опинилося в стані антрополого-глобальної катастрофи.

Загальним недоліком праць із метафізики є те, що в них не досліджено органічний зв’язок первоначал суспільного буття з людськими якостями. Постмодерн закреслив останню реальність, яку завжди шукала метафізика. Усе стало видимістю – умовним. Уважаємо, що за ідеєю первоначал як останньою реальністю прихована ідея особистості. Явно чи неявно класична метафізика поєднувала буття з людськими якостями. Особливо яскраво це виявилося в християнській філософії, що знайшло відбиття у твердженні: «Особистість – принцип буття». Отже, класична філософська думка цілеспрямовано й наполегливо шукала первоначало.

Життєдіяльність суспільства складається із знеособленого й особистісного начал. Останнє відіграє в людському житті роль первоначала, абсолюту. Ідея абсолюту виникає з прагнення розуму цілісно охопити буття, що є безумовною потребою людського мислення. Якщо в конкретного індивіда відсутні уявлення про абсолют, то «абсолютом» для нього стають спотворені ідеї та уявлення. Конфлікт знеособленого й особистісного проходить крізь стародавню китайську філософію (янь – інь), зороастризм (Ормузд – Аріман), індійську філософію (Махаяна – Хінаяна, велика колісниця – мала колісниця), грецьку філософію (аполонічне начало – діонісійське начало), християнство (Христос і диявол). Просвітництво й Велика французька революція, проголосивши рівність, і духовну зокрема, знищили особистісне начало, що автоматично призвело до того, що первоначалом проголосило себе знеособлене (ніщо, М. Гайдеґґер), а з часом народилася філософія існування – екзистенціалізм.

В основі філософських помилок постмодерної філософії лежить ототожнення сутності й існування. Не без впливу екзистенційної філософії європейська філософія сконцентрувала свою увагу на теперішньому – ось-бутті, яке є продуктом діяльності масової людини. Абсолютизуючи ось-буття, постмодерна метафізика припустилася суттєвої помилки, за якою приховане нерозуміння того, що особистість є персоніфікацією духу. Розв’язання проблеми метафізичних основ буття пов’язуємо з людськими якостями й ступенями духовного розвитку людини.

Між метафізикою та станом суспільного буття існує беззаперечний зв’язок. Втрачено основний зміст буття як пріоритет особистісного начала над знеособленим. У філософів немає образу майбутнього, що яскраво виявилося в постмодерній філософії. Розв’язання антрополого-глобальної проблеми, перед якою опинилося людство, вимагає нового визначення метафізичних основ життєдіяльності людини.

В українській філософії в умовах незалежності відроджується інтерес до метафізики (А. Баумейстер, Є. Бистрицький, О. Гомілко, В. Кізіма, А. Лой, В. Окороков, В. Пронякін, М. Савельєва, О. Халапсіс, М. Шкепу), але це відбувається поза межами ідеї особистості та зв’язку метафізики зі способом життя філософа. Цей органічний зв’язок загублено, що стало причиною втрати філософами їхнього статусу в суспільстві у ХХ – на поч. ХХI ст. Розвиток української нації не може відбутися без відродження ідеї особистості, яка є носієм національної ідентичності, духу свободи, моралі, справедливості, а тому у філософії й суспільному житті має відбутися особистісний поворот.

Україна вийшла з доби тоталітаризму зі спотвореними світоглядними уявленнями. Ми продовжуємо жити в ушкодженому ідеологічному, моральному й духовному просторі. Минуло понад чверть століття після здобуття незалежності, відбулися три революції (Революція на граніті, Помаранчева революція, Революція Гідності), але продовжують панувати матеріалістичні світоглядні уявлення, що вигідно посттоталітарній еліті. Суспільству треба усвідомити, що без зміни філософських уявлень про сутність людини та з’ясування первоначал суспільного буття реформ не відбудеться, навіть більше – Україна деградуватиме.

З огляду на актуальність і значущість теми дослідження автор поставив мету з’ясувати первоначала суспільного буття, умови та способи їх реалізації.

Досягнення поставленої мети зумовило постановку й розв’язання таких завдань:

<!--[if !supportLists]-->       <!--[endif]-->реконструювати логіку розвитку ідей та уявлень про первоначала буття на основі аналізу еволюції філософської думки;

<!--[if !supportLists]-->       <!--[endif]-->обґрунтувати тезу, що пріоритет духовного над матеріальним є метафізичною основою буття;

<!--[if !supportLists]-->       <!--[endif]-->довести, що поєднання принципів свободи, духовної ієрархії, рівності й справедливості має бути покладене в основу суспільного буття;

<!--[if !supportLists]-->       <!--[endif]-->показати, що принцип духовної ієрархії лежав в основі розуміння людської сутності в стародавній філософії, гностицизмі, християнській середньовічній філософії та містицизмі;

<!--[if !supportLists]-->       <!--[endif]-->виявити, що ідея особистості була об’єктом світоглядної боротьби від античної до постмодерної філософії;

<!--[if !supportLists]-->       <!--[endif]-->довести, що ідея ступенів духовного розвитку людини органічно притаманна українській філософській, соціально-політичній та релігійній думці;

<!--[if !supportLists]-->       <!--[endif]-->сформулювати авторську – метафізичну – теорію особистості;

<!--[if !supportLists]-->       <!--[endif]-->показати, що знеособлена парадигма буття людини й суспільства себе вичерпала, і сформулювати засади особистісної парадигми буття;

<!--[if !supportLists]-->       <!--[endif]-->довести вичерпаність класичних і некласичних ідеологій та сформулювати основні положення національної ідеології персоналізму;

<!--[if !supportLists]-->       <!--[endif]-->обґрунтувати роль, значення й завдання метафізичних і концептуальних персонажів в умовах зміни парадигми розвитку людини й суспільства;

<!--[if !supportLists]-->       <!--[endif]-->з’ясувати роль політика в умовах необхідності трансформації знеособленої парадигми буття в особистісну.

Об’єктом дослідження є первоначала суспільного буття в умовах кризи знеособленої парадигми буття людини й суспільства.

Предмет дослідження – діалектика суспільного та особистісного буття в контексті європейської та української філософської традиції.

Наукова новизна отриманих результатів полягає в тому, що визначено первоначала суспільного буття; сформульовано метафізичну теорію особистості і основні ознаки особистісної парадигми буття людини; обґрунтовано ідею єдності людини і світу та філософські засади ідеології персоналізму; з’ясовано роль метафізичних і концептуальних персонажів в умовах необхідності зміни парадигми розвитку.

Наукова новизна дослідження полягає в таких положеннях:

<!--[if !supportLists]-->       <!--[endif]-->доведено, що пріоритет духовного над матеріальним має бути світоглядною основою буття в умовах глобалізації;

<!--[if !supportLists]-->       <!--[endif]-->обґрунтовано, що органічне поєднання принципів свободи, духовної ієрархії, рівності та справедливості є змістом первоначал суспільного буття;

<!--[if !supportLists]-->       <!--[endif]-->доведено, що принцип духовної ієрархії лежав в основі розуміння сутності людини в стародавній китайській, античній філософії, гностицизмі, християнській середньовічній філософії та містицизмі;

<!--[if !supportLists]-->       <!--[endif]-->виявлено, що в модерній і постмодерній філософії відбувається світоглядна боротьба навколо поняття особистості. З’ясовано, що концепт «кожна людина – особистість» є продуктом колективного несвідомого, ціннісним судженням, що виник під час Великої французької революції і був запереченням принципу духовної ієрархії, а модерні концепції особистості некритично його успадкували, абсолютизувавши принцип рівності. Доведено, що принцип духовної ієрархії лежить в основі розуміння особистості в українській філософський, соціально-політичній думці;

<!--[if !supportLists]-->       <!--[endif]-->сформульовано метафізичну теорію особистості. Людина в процесі власного духовного розвитку може пройти кілька ступенів зростання, а може зупинитися на одному з них: ступінь залежної (тілесної, природної) людини, ступінь посередньої (репродуктивної) людини, ступінь особистості й генія. Теорія органічно поєднує світоглядний закон «особистість – принцип буття», концепт «кожна людина – особистість» і динамічний характер людського життя;

<!--[if !supportLists]-->       <!--[endif]-->узагальнено ідею про те, що в історії філософії простежується дві форми буття людини й суспільства: знеособлена та особистісна; сформульовано їхні ознаки, доведено вичерпаність знеособленої парадигми буття та визначено основні засади особистісної парадигми буття людини; з’ясовано онтологічні умови взаємодії людини зі світом;

<!--[if !supportLists]-->       <!--[endif]-->продемонстровано вичерпаність філософських засад класичних і некласичних ідеологій та їхню орієнтацію на пріоритет матеріального, що є продуктом діяльності посередньої людини; з’ясовано, що пріоритет духовного над матеріальним та ідея особистості лежать в основі соціально-політичної думки та ідеології українського націоналізму; сформульовано основні положення ідеології персоналізму як національної ідеології;

<!--[if !supportLists]-->       <!--[endif]-->з’ясовано, що метафізичними та концептуальними персонажами трансформації знеособленої парадигми буття людини в особистісну мають бути філософи, історики, митці, психологи, науковці, освітяни, а основним їхнім завданням має бути формування особистісного начала в людині та суспільстві;

<!--[if !supportLists]-->       <!--[endif]-->обґрунтовано, що діяльність політика й державних службовців має спиратися на рекомендації метафізичних та концептуальних персонажів.

Теоретичне та практичне значення отриманих результатів полягає тому, що сформульовано первоначала суспільного буття, метафізичну теорію особистості, філософські засади ідеології персоналізму та визначено суб’єктів реалізації первоначал суспільного буття.

Основні положення й результати дослідження надають підстави для:

<!--[if !supportLists]-->       <!--[endif]-->філософсько-світоглядної реабілітації принципу духовної ієрархії щодо людської сутності та обґрунтування субстанційної ролі особистості в суспільстві й державі;

<!--[if !supportLists]-->       <!--[endif]-->теоретичного й практичного розуміння специфіки сучасного етапу суспільного буття;

<!--[if !supportLists]-->       <!--[endif]-->подолання кризи знеособленої парадигми буття та її трансформації в особистісну;

<!--[if !supportLists]-->       <!--[endif]-->розробки програми морального й духовного оздоровлення суспільства;

<!--[if !supportLists]-->       <!--[endif]-->формування концепції громадянського суспільства;

<!--[if !supportLists]-->       <!--[endif]-->осмислення теоретичних засад трансформації знеособленої моделі навчально-виховного процесу в особистісну.

Пріоритет особистості в суспільстві є закономірним результатом розвитку філософської думки. Особистість як первоначало буття – це той абсолют, якого свідомо й підсвідомо прагне людина. З одного боку, особистісне начало є внутрішньою потребою людини, а з іншого, – умовою звільнення від диктату посередньої людини, яка нав’язала світові свої обмежені уявлення й матеріальні потреби.

Французькі просвітителі, ґ. Геґель, Л. Фоєрбах, К. Маркс уважали, що людство досягло такого рівня розвитку, що здатне перебудувати життя за законами розуму. Але цього не відбулося. Чому? Відповідь на це питання є змістом монографії. Ознайомлення з монографією вимагатиме від читача звільнюватися від багатьох догм, що сформувалися під впливом знеособленого буття.

Особисто для автора робота над монографією була формою духовного зростання. Дослідження є результатом внутрішньої боротьби з власним підсвідомим, протистояння тиску знеособленого радянського й пострадянського середовища, адептів знеособленої парадигми, які, прикриваючись ідеями гуманізму, звинувачували автора в антигуманізмі його концепції.

Реалізація викладених у монографії ідей потребувала відповідної атмосфери. Ідея знаходила підтримку й водночас зустрічала опір. Спонукав до написання цієї праці ректор Івано-Франківського національного технічного університету, академік, доктор технічних наук, професор Є. І. Крижанівський, за що йому красна подяка. Без його розуміння й підтримки цього дослідження не було б. Дякую за підтримку й допомогу голові Івано-Франківського об’єднання ВУТ «Просвіта» ім. Т. Шевченка С. В. Волковецькому, родині Я. В. Петріва, директорові Івано-Франківського обласного державного центру туризму і краєзнавства учнівської молоді, кандидату педагогічних наук М. Ю. Косилові, директорові фізико-технічного ліцею, кандидату технічних наук М. Я. Янишівському, директорові Івано-Франківського базового медичного коледжу В. В. Стасюку за впровадження ідеї ступенів духовного розвитку людини в навчально-виховний процес.

Дякую першим читачам монографії: доктору філософських наук, професорові І. Д. Загрійчуку, доктору філософських наук, професорові О. М. Єременку, доктору філософських наук, професорові М. В. Кашубі, кандидату технічних наук, доцентові Ю. І. Стативці, кандидату філософських наук, доцентові Я. С. Гнатюку, кандидату філософських наук, професорові
М. Ю. Голяничу, філософам-аматорам П. Є. Дволітці, В. І. Ференцу за зауваження та пропозиції, що допомагало вдосконалювати монографію. Висловлюю вдячність доктору психологічних наук, професорові, академіку АН вищої школи України А. В. Фурману за розуміння моїх ідей і психологічну підтримку. Красно дякую рецензентам монографії доктору філософських наук, професорові М. А. Козловцю, доктору філософських наук, доценту О. В. Сінькевич. Дякую працівникам науково-технічної бібліотеки Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу та Івано-Франківської обласної універсальної наукової бібліотеки імені Івана Франка за допомогу в роботі над монографією.

 

                                                                             Володимир Сабадуха


Для метафізики впродовж її історії від Анаксімандра до Ніцше істина буття залишається прихованою. Чому метафізика не думає про неї?

                           (М. Гайдеґґер)

 

РОЗДІЛ 1

 

ПЕРВОНАЧАЛА СУСПІЛЬНОГО БУТТЯ
В КОНТЕКСТІ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ТА УКРАЇНСЬКОЇ  ФІЛОСОФСЬКОЇ ТРАДИЦІЇ

 

Відома думка ґ. Геґеля, що народ, який втрачає метафізичні основи суспільного буття, має дивний вигляд, бо живе без святинь [126, с. 76]. Період кін. ХХ – поч. ХХI ст. демонструє, що не лише окремі народи не мають первоначал, але й постмодерне людство досі не з’ясувало основ свого існування. Вважаємо, що це є закономірним результатом розвитку постмодерної філософії. Метафізика, розмірковуючи над проблемою буття, ставить питання як про умови його існування, так і про умови здобуття істинного знання. Метафізичне запитування, на думку М. Гайдеґґера, має охоплювати проблематику буття загалом. Загальним недоліком наявних підходів до розуміння метафізики є те, що її предмет розкривають з позиції: що є істина, тобто з наукового погляду, проте християнство сформувало інший вимір: хто є істиною. На жаль, цей підхід залишається не розробленим. На зразок питання Г. Ляйбніца: чому існує дещо, а не ніщо [304, с. 408], поставимо питання: чому існує соціум, та з’ясуємо граничні засади життєдіяльності людини й суспільства.

Аналіз суспільства з позиції метафізики потребує врахування всієї суми умов його існування, а відповідно й безумовного. З позиції логіки й метафізики безконечний ряд питань може бути завершений лише через виявлення абсолютного. Майбутнє людства потребує з’ясування первоначал його існування. На основі теорії американського філософа й соціолога Т. Парсонса (1902–1979) про суспільство як систему, здатну до саморегуляції [410; 700], зауважимо, що для цього мають бути визначені первоначала. Драма буття полягає в тому, що панівний тип людини не усвідомлює цієї потреби. У постмодерну епоху необґрунтованого плюралізму ідея абсолюту виявилась непотрібною – абсолют став зайвим. Постмодерн закреслив останню реальність, яку завжди шукала метафізика. Істиною стало видиме – умовне.

У постмодерній філософії можна виділити дві тенденції.
Перша – пошук глибших основ метафізики (М. Гайдеґґер, В. Декомб, Г. Дитер, М. Дилон, Ж. Маритен, Я. Паточка, Т. Ренч, Й. Ріттер, Ж.-П. Сартр, Дж. Р. Сірл, Р. Тарнас, М. Фуко та ін.). Друга – заперечення будь-яких метафізичних начал (Л. Вітгенштейн, Д. Девідсон, Ж. Деррида, Р. Карнап, Г. Патнем, Б. Рассел, А. Тарський та ін.). Філософи намагаються знайти підґрунтя для подолання сучасного внутрішнього й зовнішнього хаосу, що змушує переосмислювати основи існування людини й соціуму, шукати нові світоглядно-етичні засади.

Отже, мета розділу: виявити ґенезу первоначал суспільного буття на основі аналізу метафізичної спадщини та з’ясувати принципи, на яких розбудовувалося суспільне буття.

 

 

1.1. первоначала суспільного буття:
історико-філософська експозиція

 

Жодна соціально-філософська система не може обійтися без з’ясування первоначал суспільного буття. Метафізика пройшла шлях від логоса Геракліта, ідеї Парменіда про істинне й неістинне буття, ідеї Платона про світ незмінних ідей, форми Аристотеля, Єдиного неоплатоніків, християнського Бога, монади Г. Ляйбніца, картезіанського «Мислю, отже, існую», субстанції Спінози, категоричного імперативу І. Канта, абсолютного духу ґ. Геґеля, волі до влади Ф. Ніцше до Dasein М. Гайдеґґера, але основа суспільного буття залишається втаємниченою. Інтерес до метафізики у ХХ ст. відновлюється після публікації праці М. Гайдеґґера «Буття і час» (1929). Друга хвиля зацікавленості до метафізики пов’язана з працею Ж.-П. Сартра «Буття і ніщо» (1943). Виходять праці В. Декомба, Г. Дитера, Е. Жильсона, Н. Лобковиця, Ж. Маритена, Я. Паточки, Й. Ріттера, Х. Яннараса [672] та ін. В Україні метафізична проблематика пов’язана з працями Г. Аляєва А. Баумейстера, Є. Бистрицького, О. Гомілко, В. Гусєва, С. Куцепал, Т. Лютого, В. Окорокова, В. Пронякіна, М. Савельєвої, О. Халапсіса, О. Хоми, М. Шкепу та ін. Незважаючи на вагомі досягнення, філософи не поставили проблему взаємозв’язку основ суспільного буття з людськими якостями.

Отже, завданням підрозділу є дослідження еволюції первоначал суспільного буття в історії філософії та внеску української філософії в розвиток метафізики.

 

1.1.1. Теоретичні уявлення про первоначала суспільного буття в історії філософії. Проблема первоначала поставала перед філософами в різних формах. Парменід був першим, хто виділив істинне буття, яке відкривається мисленню мудреців, та уявне буття з позиції почуттів пересічної людини. Для надання буттю абсолютного статусу філософ уводить поняття небуття. Платон поділив дійсність на світ незмінних і тотожних у собі ідей (істинне буття), які здатна усвідомити людина із золотими та божественними здібностями, і світ феноменів, що постійно виникають і зникають (неістинне буття, світ не-сущого), які пізнає пересічна людина. Метафізика Платона орієнтована на те, щоб довести людині обмеженість чуттєвого світу й зорієнтувати її на розумне, істинне буття відповідно до ідеї блага. Для цього філософ запроваджує термін «вмирання» як под


Вернуться назад