Олександр Сугоняко
> Публікації » Статті > ВІД "ПЕРЕБУДОВИ" - ДО СУВЕРЕННОЇ УКРАЇНИ

Матеріали

ВІД "ПЕРЕБУДОВИ" - ДО СУВЕРЕННОЇ УКРАЇНИ

Версія для друку

Це, мабуть, найточніша характеристика нинішнього стану СРСР як супердержави. Занепад розпочався дав¬но, але усвідомлення правлячими колами Союзу не¬обхідності його модернізації розпочалося наприкінці 70-х — на початку 80-х років.

Олександр Сугоняко

ВІД "ПЕРЕБУДОВИ" - ДО СУВЕРЕННОЇ УКРАЇНИ

ЗАНЕПАД

Це, мабуть, найточніша характеристика нинішнього стану СРСР як супердержави. Занепад розпочався дав¬но, але усвідомлення правлячими колами Союзу не¬обхідності його модернізації розпочалося наприкінці 70-х — на початку 80-х років. А відтак прийшла й політична воля до її реалізації.
На той час розвинуті країни Заходу завершували пе¬рехід до постіндустріального суспільства. На основі впровадження новітніх комп'ютерних та технологіч¬них систем вони перебудували й оновили правлячий апарат, виробничу інфраструктуру, що забезпечувало їм швидку зміну технологій, гнучкість, еластичність економічної системи, яка дала змогу цим країнам бра¬тися за реалізацію якісно нових військових, космічних програм, у тому числі й СОІ. Ці програми технологічно були не під силу нашій соціалістичній економіці, яка, крім того, в умовах падіння цін на нафту та сировину, взагалі "дихала на ладан".
СРСР почав втрачати позиції сильної держави у військово-технічному відношенні. Водночас Дедалі нижче падав міжнародний авторитет Союзу РСР внаслідок афганської авантюри.
Перед керівництвом Союзу постала дилема: або змиритися з майбутньою роллю другорядної держави і притлумити свої великодержавні інтереси та амбіції, або вдатися до вдосконалення імперії. Було обрано ос¬таннє.
У Радянському Союзі розпочалася "перебудова", суть якої полягала в модернізації комуністичної над¬держави задля забезпечення її домінуючого становища в світі.

"ПЕРЕБУДОВА" ТА ОСНОВНІ ПІДСУМКИ
І

Для СРСР періоду так званого застою було характер¬но функціонування трьох основних номенклатурних, бюрократичних центрів влади. Це, по-перше, номен¬клатура КПРС, що панувала у сфері ідеології та Політи¬ки. По-друге, відомчо-виконавча номенклатура, що ке¬рувала діяльністю в господарсько-державній сфері імперії. І нарешті, військово-промислова бюрократія та генералітет, які командували у військовому вироб¬ництві та армії і безпосередньо працювали на інтереси наддержави. КДБ пронизував же своїми щупальцями всі сфери буття: ідеологію, політику, економіку, армію і, разом з тим, він розчинявся в названих трьох Центрах влади. Дифузія номенклатури, що мала місце між ними, не стирала різниці між партійною, державно-відомчою та військово-промисловою бюрократією.
Безпосередньо імперські сили (ВПК, КДБ), які усвідомили технологічну неспроможність економіки Союзу і бачили втрати позицій Союзу на міжнародній арені, виступили ініціаторами виведення СРСР із "за¬стою", його "перебудови". Плани реалізації цієї ідеї, треба думати, розроблялися в КДБ ще за часів правління Андропова. І практично "перебудова" розпо¬чалася при ньому. Досить згадати боротьбу за дис¬ципліну (облави на вулицях, у кінотеатрах), боротьбу з корупцією, мафією (Москва, Узбекистан). Безперечно, то була наївна спроба вдосконалити директивну еко¬номіку без її якісних змін.
Про те, що саме великодержавні правлячі кола були ініціаторами "перебудови", свідчить і прихід до влади 1985 року Михайла Горбачова. У вищих колах влади він представляв не інтереси партійної номенклатури і не інтереси державно-відомчої номенклатури, а полі¬тичні інтереси КДБ та ВПК.
"Перебудова" не випадково починалася з "приско¬рення", із спроби оновити промисловий апарат, прискорити науково-технічний прогрес, бо саме це потрібно було військово-промисловому комплексу. Природно, що "прискорення" було загальмоване дрі¬мучою зашкарублістю командної економіки, інерт¬ністю відомчо-державної бюрократії. Партійна номен¬клатура не сприймала і не хотіла сприймати "уроки правди". Розводячись про "перебудову", на ділі вона активно протидіяла змінам, що вносило розкол між кваліфікованими фахівцями ВПК і працівниками пар-тапарату. Правлячі кола, які бажали проведення мо¬дернізації економіки, бачили причину провалу "при¬скорення" в пануванні в центрі та на місцях некомпе¬тентної партноменклатури. Негативне ставлення сил
модернізації наддержави до партапарату збігалося з та¬ким самим ставленням до нього трудящих. За цих умов для зменшення політичної ваги партноменклатури об'єктивно потрібна була політика "гласності" та "де¬мократизації" — організації дозованого тиску "знизу" на партапарат.
Курс на "демократизацію" й "гласність" було за¬тверджено XIX всесоюзною партконференцією, на якій партноменклатура фактично була ошукана мо¬дерністськими силами, котрі представляв Горбачов. Ошукана, бо курс на "демократизацію" мав на меті очищення від занадто одіозних осіб у партапараті (що, до речі, спочатку вправно робив Лигачов, а потім і від нього "очистилися") та зменшення його впливу в еко¬номіці. З цією метою розпочалася демократизація ви¬борчої системи, створення нових та реформування ста¬рих політичних інституцій (З'їзд народних депутатів СРСР, Верховна Рада СРСР), дозволялася "народна бо¬ротьба" з привілеями, корупцією, розгорталася лікві¬дація ідеологічних догм. Почалися "уроки демократії" та народження масових громадських рухів.
Політична сила партійної номенклатури була па¬ралізована спільними діями модерністських сил та де¬мократичного руху народів СРСР, які пробуджувалися. Фактично за рік КПРС перестає бути "ядром" політич¬ної системи і юридично, і фактично, хоча номінально залишається правлячою дотепер.
У період, коли КПРС уже не виконувала політично-інтеграційних функцій захисту імперії, їх перейняв уряд Рижкова. Йому вдалося не допустити ринку, при¬ватної власності, приватизації та роздержавлення союз¬ної власності. Економічну основу Союзу було збереже¬но, але через значне порушення економічних зв'язків вона якісно погіршилася, що викликало активні політичні дії опозиції, спрямовані проти Рижкова.
За цих умов економічний імперський центр (Рада Міністрів СРСР), який не зміг зупинити розвалу еко¬номіки, мав піти у політичне небуття слідом за КПРС. Проте, якщо КПРС була свідомо принесена в жертву модерністам задля оновлення наддержави, то втрата уряду Рижкова була для них вимушеною.
Модернізація імперії потребувала також і макси¬мального зменшення напруги в міжнародних стосун¬ках. Потрібно було "нове мислення". Воно з'явилося і дало можливість зменшити військове протистояння су¬пердержав, отримати кредити, торговельні пільги. За це довелося поступатися своїми інтересами не тільки в ідеології, а й у військовій стратегії та політиці. Фактич¬но не тільки партапарат КПРС, а й комуністичні партії в країнах Східної Європи були принесені в жертву мо¬дернізації комуністичної супердержави.
II
В умовах "гласності" та "демократизації"" набирав сили національний рух понівечених диктатурою на¬родів. Цей рух був спрямований уже не лише проти КПРС, а й проти Союзу, тобто проти імперії як такої. Одразу ж імперський центр приймає і реалізує плани дискредитації цього руху як небажаного, небезпечно¬го. Проте національний рух посилюється і виходить з-під контролю Горбачова. Показова щодо цього зустріч Горбачова із засновниками Руху в Києві взимку 1989 року, які обіцяли йому вірність Союзові. Але Рух та йо¬го засновники пішли природним антиімперським шля¬хом, шляхом національного визволення.
Громадський рух не був загрозою для ініціаторів модернізації Союзу доти, доки він мав унітарний загальнодемократичний характер. Те, що цей рух по¬чав набувати дедалі виразнішого національного забар¬влення, налякало імперські сили. Та було вже пізно — "джина випущено з пляшки". Рух зростав як у національних околицях, так і в Росії, і вилився в "парад суверенітетів". У деяких республіках і регіонах пред¬ставники національних рухів прийшли до влади. Захи¬талися основи імперії.
Якщо виходити з наслідків діяльності імпермодерністів за час "перебудови", то маємо констатувати, що спроба модернізації СРСР перетворилася, всупереч во¬лі її ініціаторів, на системне руйнування Союзу. Сьогод¬ні вони гарячково намагаються зупинити розвал імперії.
Шість років "перебудови" довели, що "перебудува¬ти", оновити імперію, зробити ефективною економіку СРСР неможливо. "Перебудова", якою вона була заду¬мана її "отцями", вичерпала себе, провалилася, закін¬чилася — в цьому суть політичного моменту.
Проте вона дала свої наслідки. За її умов запліднив¬ся і почав розвиватися національно-демократичний рух як її незапланований, але головний результат.
Збереження центром політики гласності й демокра¬тизації в умовах розвитку національно-демократично¬го руху несе у собі розпад імперії. Тому не дивно, що після кризи, яку пережили в жовтні-листопаді імпер-модерністи, почався наступ реакції. Саме наступ реак¬ції, а не так званих консервативних сил. На політичну арену безпосередньо вийшли представники останньо¬го оплоту імперії — військова та військово-промисло¬ва бюрократія. її дії бачимо в парламентських "ба¬таліях" групи "Союз", у кривавій допомозі "комітетам національного порятунку", у пересуваннях повітряно¬десантних дивізій, у військових маневрах на певних територіях, у патрулюванні міст військовими, а також в економічній політиці Павлова.
Зміни кадрів у найвищому ешелоні влади, спроби відновити авторитет КПРС, коливання у зовнішній політиці разом з антинародною політикою Кабінету
Міністрів свідчать про істотні зміни політики центру, про перехід від політики "демократизованої" мо¬дернізації імперії до політики її збереження. Ось що пропонує нам центр замість "перебудови", яка прова¬лилася. Без галасу, без реклами. Нишком.
Звісна річ, питання модернізації імперії імпермо-дерністами об'єктивно не може бути зняте з порядку денного. Перед силами, що починали "перебудову", во¬но сьогодні стоїть ще гостріше, ніж на початку 80-х років. Проте шлях модернізації перед ними вже інший — це шлях авторитарної модернізації. На цей шлях і намагаються стати імпермодерністи.
Враховуючи те, що після насильства, обману, розча¬рування, пережитих людьми за часи комуністичної влади, політична свідомість більшості з них глибоко перейнята апатією, страхом, скепсисом і міфами, що посилилася політична депресія людей після недавньої ейфорії унітарного антикомуністичного руху, який не дав їм позитивних матеріальних результатів, що озло¬блений "радянський середній клас" у сучасних умовах не буде брати участі в демонстраціях і бунтувати, а замість цього своєю політичною бездіяльністю ство¬рить умови для наведення "порядку" шляхом військо¬вого перевороту, можна було б говорити про беззасте¬режне запровадження військового стану імперськими силами. Причому це був би військовий переворот не проти все ще комуністичного керівництва Союзу. Це було б введення військового стану самою КПРС, під її керівництвом чи разом з нею. Щось подібне до польсь¬ких подій 1980 року.
Можна було б на якийсь час без особливих проблем ввести військовий стан, якби в процес протистояння центру влилися лише національні рухи народів союз¬них республік, без їх державних структур, без Росії Єльцина.
Проведення виборів до Верховних Рад республік, формування органів влади, підзвітних своїм народам, разом з проведенням суто імперських і економічних акцій центром, особливо останнім часом, прискорило усвідомлення національних інтересів державними структурами. "Парад суверенітетів" таким чином має і національний зміст, і відповідну державну форму. Бе¬зумовно, і зміст, і форма республіканських сувереніте¬тів нині перебувають у процесі становлення.
Суверенізації свідомості народів СРСР сприяв також проведений нещодавно референдум. Об'єктивно його результати свідчать про процес зміни поглядів "ра¬дянських" людей на майбутнє Союзу, про процес суве¬ренізації їхнього мислення. Це підтверджується і тим, що багато громадян України голосували водночас і за збереження Союзу як держави, і за утворення союзу як співдружності суверенних держав, що 8,8 мільйона гро¬мадян нашої республіки з 31,5 мільйона, які брали участь у голосуванні, відповіли Союзу: "НІ".
Політично, за бажанням, підсумки референдуму можна тлумачити як завгодно: і як підтримку Кравчу¬ка, і як підтримку незалежників. Але їхня суть полягає в тому, що вони неоднозначні, як неоднозначна сама політична ситуація в імперії. І неоднозначність ця дов¬го триматися не може: або центр силою придушить національно-демократичні рухи і встановить "поря¬док", або має відбутися організований, узгоджений між республіками демонтаж імперії. Посередині — хаос.

ПЕРЕБУДОВА В УКРАЇНІ

До сьогоднішнього політичного стану, до сьогод¬нішнього розкладу політичних сил Україна йшла шість років "перебудови". Шість років повільного пробуд¬ження народу України через унітарно-демократичний та національний рухи. Та цей процес не завершено. Він триває, як і тривав, по-різному на сході, півдні та півночі республіки. Він характерний і для політичних партій, організацій (навіть КПУ), і для державних структур. Рад різних рівнів. Серед інших і Верховної Ради УРСР. Характерний він і для керівників рес¬публіки. Але як тяжко він відбувається, як тяжко усвідомити людям необхідність повного демонтажу імперії, її структур, необхідність виходу на українську політичну арену нових сил, необхідність повної зміни державного устрою республіки!..
Від самого початку "перебудови" українська пар¬тійна номенклатура не прийняла ідеї модернізації імперії. Вона зайняла опозиційну стосовно "перебудо¬ви" позицію, залишалася, так би мовити, на "застійно¬му рубежі". Причина цього — вплив "дніпропетровсь¬кого" партійного клану. Завдяки брежнєвському гарту українського партапарату лише на четвертому році пе¬ребудови її батько Горбачов зміг з з пошаною випрова¬дити на пенсію покійного нині В. Щербицького. Проте заміна його на В. Івашка мало що дала. Васали Щер¬бицького в областях твердо трималися "застійної"" лінії й своїх крісел. Антиапаратна політика Горбачова в Ук¬раїні йшла мляво, хоча Івашко, забезпечивши прийнят¬тя нового закону про вибори до республіканської та місцевих рад, дещо зробив для її активізації.
"Перебудова" просувалася в республіці мляво не тільки через упертий опір українського партапарату, а через те, що роз'єднаний і майже повністю імпланто¬ваний в імперію народ України не спромігся скориста¬тися повною мірою дарованою "зверху" демократією. Навіть чорнобильська біда не привела його до тями, до політичної свідомості. Про це свідчать результати про¬ведених навесні 1990 року виборів до Верховної Ради України та місцевих Рад народних депутатів.
Повної поразки зазнала українська партократія на цих виборах лише там, де мало місце об'єднання загаль¬нодемократичного і національно-демократичного руху, де останній був досить сильний. Це сталося в трьох західних областях: Львівській, Івано-Франківській і Тернопільській. Програла вона вибори і в деяких облас¬них центрах республіки, де, внаслідок різних причин, було сильне піднесення унітарно-демократичного руху, але перемога демократії тут була, по суті, ілюзорною.
Незважаючи на те, що політична активність, на яку спромігся замордований народ України, дала на вибо¬рах більше двох третин народних депутатів від пар¬тійної, аграрної, військово-промислової бюрократії, вона, разом з тим, мала значний вплив на хід подій у парламенті республіки в перші місяці його роботи. Представники номенклатури (більшість) у Верховній Раді були шоковані нею. Опозиція ж, навпаки, попри свою малочисельність, відчувала свою перевагу завдя¬ки політичній підтримці виборців.
За цих умов на початку роботи нового парламенту відбулися дві неординарні події. Перша — це дискре¬дитація Івашком КПУ шляхом обміну посади керівни¬ка УРСР на другорядну посаду в Політбюро ЦК КПРС. Друга — прийняття 16 липня 1990 року, завдяки відчутному ще тискові "знизу", активності Народної Ради та прикладу Росії Єльцина, Декларації про дер¬жавний суверенітет України. Взагалі Єльцин зробив суттєвий внесок у суверенізацію України. І не тільки своїм приїздом до Києва і договором. Хоча Кравчук інколи й критикував Єльцина за його крутий ради¬калізм, проте сам простував за ним в атаку на імперсь¬кий центр. Кожний із них, як може, сприяє рухові сво¬го народу до суверенітету.
Погляди більшості й опозиції Верховної Ради на шляхи подальшого розвитку України були принципово різними, що суттєво вплинуло на роботу парламенту. Адже відомо, якщо ті, хто сперечаються, не можуть дійти спільної думки з принципових питань, то їхня су¬перечка перетворюється на духовну громадянську війну. Цю безплідну війну й спостерігала вся Україна, дивлячись на парламентські баталії перших двох сесій. Опозиція досить агресивно нападала, вважаючи себе справжнім представником народу, а більшість з часом дедалі впевненіше захищалася, відчуваючи свою чи¬сельну перевагу й поступовий спад політичної актив¬ності народу.
"Криком душі" опозиції було студентське голоду¬вання на площі Жовтневої революції. Наслідками цієї акції стало прийняття постанови Верховної Ради з ви¬мог студентів (про яку, щоправда, швидко забули) та відставка Масола. Здавалося б — відчутна перемога опозиції. Але одразу ж у відповідь — арешт народного депутата України Степана Хмари та обмеження впливу опозиції на діяльність Верховної Ради шляхом внесен¬ня відповідних змін у регламент сесії. Внаслідок цього духовна громадянська війна відійшла на другий план. Здавалося б, партійна більшість домоглася свого — вона заволоділа Верховною Радою. Але в цей час намі¬тився розкол у самій більшості. Він виник з головного питання — про суверенітет України та майбутню долю Союзу.
По-різному люди йдуть до усвідомлення не¬обхідності суверенітету України. Кого демократичні погляди, кого раціо, здоровий глузд, кого національні почуття, кого й перше, й друге, і третє разом ведуть до нього. Велику роботу в цьому напрямі проводив і про¬водить Рух. Його культурологічні та історико-просвітницькі акції, особливо свято козацької слави, мали по¬зитивні наслідки. Навряд чи минула безслідно для роз¬витку національної свідомості І. Плюща його участь у
подіях на могилі Івана Сірка; участь у роботі Галицької Асамблеї, як згодом і поїздка по Західній Україні — для Голови Верховної Ради УРСР Л. М. Кравчука. Національний дух поволі пробуджується і в інших керівників республіки, але не в усіх.
Те, що справи йдуть саме так, засвідчило обговорен¬ня питання про референдум на сесії BP УРСР. Рішення про проведення опитування населення України та введення свого бюлетеня, прийняте на пропозицію Л. М. Кравчука, було його першою помітною політич¬ною перемогою над опозицією, над більшістю і над самим собою. Слова Кравчука, сказані до референдуму («Є їхнє право (BP СРСР), є наше право, є війна законів»), знайшли своє відображення в результатах референдуму: 70,2 відсотка — за Союз (їхнє право), 82,8 відсотка — за суверенну Україну (наше право), го¬лосування на Заході України і в Криму (війна законів). З іншого боку, це рішення було результатом першої пе¬ремоги національного руху над імперським мисленням і у Верховній Раді республіки.
Помітну роль у подальших політичних процесах України, у становленні волі українського народу до національної єдності має відіграти суд над С. Хмарою. Цей процес може бути використаний імперськими силами для введення президентського правління в Україні, якщо їм вдасться спровокувати засудження народного депутата та бунт у Галичині. Можуть вико¬ристати його і керівні суверен-комуністи для підви¬щення свого політичного авторитету, якщо стануть на захист Степана Хмари, що, до речі, може згуртувати і Верховну Раду, й націю для подальших реформ. Але найбільш ймовірна спроба спустити цю справу на гальмах, якщо в центрі не докладуть рук до іншого.
Перебіг подій у Союзі та в Україні показує, що на перший план виходять проблеми єднання народу України навколо ідеї суверенітету, єднання загальноде¬мократичного, національно-демократичного рухів та державних структур. Це, безперечно, не може влашту¬вати імперію. Протидія цим процесам з боку імперсь¬ких структур КПРС, ВПК, КДБ зростатиме.
Забезпечення суверенного розвитку України сприя¬тиме й демократичному її розвиткові. Впровадження ж "оновленої федерації"" неодмінно призведе до згортан¬ня демократичних процесів. Питання стоїть саме так тому, що шляхом демократизації, як засвідчили шість років "перебудови", Союз як державу не зберегти. Остання імперія об'єктивно має розвалитися. Зберегти її можна лише на якийсь час і тільки силою. Тому Україна, як і інші республіки, стоїть нині перед вибо¬ром: або цивілізована боротьба за суверенітет і демо¬кратію, або автократія й "оновлена" імперія.
Відстояти демократичний, суверенний розвиток України сьогодні можна лише поєднанням боротьби за незалежність "знизу" (опозиція, політичні рухи) і "зверху" (державні структури). Поодинці центр їх ней¬тралізує.
...Процес занепаду Союзу СРСР як наддержави має перетворитися на процес відродження суверенних дер-жав-республік. Перебіг його в Україні залежить від го¬товності її народу взяти на себе відповідальність за своє майбутнє і від готовності керівництва республіки до рішучих практичних дій щодо захисту нашої еко¬номіки від фінансової інтервенції центру — шляхом введення власної національної валюти, центрального банку і митниці.
23 травня 1991 р.

Глава з книги: Сугоняко О.А. «Україна: повернення до себе». — К. : Юніверс, 2000.

Книги О.Сугоняка


Останні новини